Перелом у ході 2 світової війни

Сталінградська битва

Початок визволення України. З виходом німецької армії у межиріччя Дону і Волги почалися велика битва на Волзі (17 липня 1942 р.— 2 лютого 1943 р.) і битва за Кавказ (25 липня 1942 р.— 9 жовтня 1943 р.). У запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам, які стікали кров’ю, вдалося вимотати противника, підірвати його моральний дух, зрештою зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали шквальний контрнаступ, який закінчився оточенням 330-тисячного угруповання ворожих військ. Успішно розгорталася і наступальна операція Червоної армії по вигнанню німців з Північного Кавказу.

Пліч-о-пліч з воїнами багатьох національностей у цих битвах брали участь і воїни-українці. Рядові В. С. Глущенко, Л. І. Довженко, А. I. Іващенко, М. Я. Чорноголов, Г. I. Якименко були поміж захисників «будинку Павлова» у центрі Сталінграда, що став опорним пунктом оборони 13-ї гвардійської дивізії. «Сталінградським Данко» називали рядового 883-го полку 193-ї стрілецької дивізії українця М. О. Панікахо. ЗО вересня 1942 р. при спробі підбити німецький танк пляшкою з запалювальною сумішшю пляшка спалахнула, полум’я охопило бійця. Тоді М. Панікахо вискочив з окопу і кинувся під танк, який відразу ж запалав від живого факела. Посмертно він був нагороджений щойно запровадженим орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. За участь у Сталінградській битві орденами та медалями СРСР було удостоєно шість тисяч воїнів-українців.

Перемога радянських військ на Волзі відіграла вирішальну роль у корінному переломі в ході радянсько-німецької і взагалі другої світової воєн. Створилися умови для вигнання загарбників з України. Перші населені пункти Донбасу було визволено уже в грудні 1942 р. воїнами 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. І. Кузнєцова.

«Новий порядок»

Страхітлива картина відкривалася перед очима воїнів-визволителів, які першими ступили на багатостраждальну українську землю. Те, що вчинили тут окупанти, ледь піддається опису. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн. німців. Цю бузувірську програму окупанти активно здійснювали уже в ході війни.

У планах нацистів особливе місце належало Україні, народ якої вже не раз у минулому німецькі колонізатори намагалися підкорити, прибравши до своїх рук багатющі лани й надра цієї країни. «Україна стане місцем утілення творчого духу германців»,— заявляв Еріх Кох, призначений Гітлером намісником на більшій частині України.

Услід за передовими частинами німецької армії в Україну посунули загони і установи спеціального призначення, орда нацистських чиновників, завданням яких було закути місцеве населення у кайдани «нового порядку. Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були головними рисами системи німецького «управління». «Не будьте м’якими і сентиментальними» — ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного апарату. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу без суду і слідства. Такі дії окупантів стають зрозумілими з визнання одного з керівників поліції безпеки і СД в Україні, який говорив, що український народ «саме своєю біологічною . плодовитістю становить постійну небезпеку для Німеччини». Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. У спеціальній директиві окупаційних властей «Щодо проведення умиротворення на Україні в 1942 р.» говорилося: «У випадку виникнення сумнівів щодо правильності вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними».

За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір», яким можуть правити на власний розсуд. Гітлер неодноразово підкреслював, що це є «німецька Індія, котру легко завоювати, і без великих утруднень можна нею управляти».

Частину української території було включено до рейхскомісаріату «Україна». Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою «дистрикт Галіціон» («Галичина») гітлерівські окупанти приєднали до «генерал-губернаторства», створеного на території Польщі. Під назвою «Трансністрія» до складу Румунії ввійшли Чернівецька, Ізмаїльська та Одеська області, ряд районів Вінниччини, Миколаївщини і Херсонщини. З Чернігівської, Сумської, Харківської та Луганської областей утворено «прифронтову зону», що перебувала під владою військового командування. Так було розчленовано суверенну територію Української PCP, порушено її віковічні національні кордони.

Видаючи себе за представників «нордичної» раси («раси панів»), гітлерівці називали окуповані території СРСР «німецькою Індією», а народи, що їх населяли,— «білими рабами». «України немає, ми народ панів»,— не забував нагадувати своїм підлеглим Еріх Кох. Українську націю оголосили «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст, по суті, заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою, аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено» тощо.

Незмірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильственне вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. За 1942—1944 pp. у німецьке рабство забрано 2,4 млн. українських хлопців та дівчат. Тут їх на спеціальних невільницьких ринках як худобу розподіляли між бауерами та підприємствами.

Про становище населення України красномовно говориться у звіті за 1942 р. командуючого військами оперативного тилового району «Південь»: «Настрій у широких колах пригнічений. Справи у широких мас, принаймні в містах, йдуть значно гірше, ніж за мирного часу при більшовиках. Брак найнеобхіднішого продовольства, одягу, палива. Хоч якось придатний одяг чи меблі як єдині, що залишилися, предмети обміну протягом двох зимових періодів дедалі більше стають рідкістю. До цього необхідно додати нестерпні «ножиці» між заробітною платнею і цінами. При одних і тих же рівнях заробітної платні ціни порівняно з радянським часом зросли приблизно в 10 разів».

Насаджуючи «новий порядок», окупанти користувалися послугами і місцевих жителів, багато хто з яких свого часу були скривджені радянською владою. Такі люди шукали захисту та підтримки своїх прав у нових володарів, одержували як «благонадійні особи» посади в різних установах, «українській допоміжній поліції», призначалися бургомістрами у містах, старостами в селах.

Активну роль за умов окупаційного режиму прагнули відігравати члени Організації українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові 30 червня 1941 р. самостійну українську державу ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила — помірковане на чолі з А. Мельником і радикальне, кероване С. Бандерою, що почали між собою ворогувати. Бандерівці проголосили своєю метою побудову незалежної соборної України і створили власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки.

За рішенням бандерівського проводу ОУН у Галичині формувалися численні «похідні групи» з активістів та функціонерів організації для проведення пропагандистської роботи серед населення східної та південної України. Там було створено чимало підпільних організацій ОУН. Це викликало занепокоєння німецьких властей і репресії. Високопоставлений чиновник міністерства окупованих східних областей професор фон Грюнберг у своєму звіті про політичне становище у рейхскомісаріаті «Україна» писав (вересень 1942 р.): «Відмічається надзвичайна активність українських націоналістів. У різних містах бандерівський рух має свої опорні пункти. Зона їхньої діяльності включає два трикутники з верхівками у містах Києві—Вінниці — Полтаві і Києві — Харкові — Сталіно. Ставлення націоналістичних кіл .стає дедалі більш ворожим. У небажаній кількості прибувають до Києва у справах вермахту або як співробітники господарських організацій емігранти (тобто оунівці — авт.). Багато в чому саме вони е винуватцями загострення політичної ситуації… Бандерівський рух має багатьох * прибічників. Його керівні органи силами поліції безпеки та СД зроблено вже нешкідливими».

Бандерівське підпілля було настільки розгалужене й активне, що завдавало клопоту гестапівцям навіть на території «третього рейху». Про це повідомлялося поліцією безпеки та СД. В одному з цих документів розповідається, що гестапо провело арешти членів цих організацій у Берліні, Лейпцігу, Ганновері, Празі, Відні, Данцігу та ще 14 містах «рейху», затримавши 210 підпільників. У цьому звіті зазначається, що вони вели пропагандистську роботу і що вилучені «пропагандистські матеріали мають переважно антинімецький зміст». Висловлюється також припущення, що одну з організацій, а саме в Ной-Сандез, створив брат С. Бандери.

Метою підпілля та збройних формувань Організації українських націоналістів була боротьба за незалежну соборну Україну. Але це суперечило німецькій колоніальній політиці. На оунівців обрушилися репресії з боку німецьких каральних органів.

Хоча загальний політичний курс ОУН — УПА залишився старий і знаходив вираз у формулі «Проти імпе-ріалізмів Берліна і Москви», наближення лінії фронту до західноукраїнського терену змусило змінити тактику, і стосунки між бандерівцями та окупантами незрідка набувають характеру взаємосприяння з огляду на спільну загрозу з боку Червоної армії.