Кульчицький ціна великого перелому

«Великий перелом» — вираз Й. В. Сталіна, яким він охарактеризував розпочату в кінці 1920-х в СРСР політику форсованої індустріалізації та колективізації сільського господарства. Вперше термін був запроваджений на пленумі ЦК ВКП(б) 10-17 листопада 1929 р., де говорилося про те, що план першого року п’ятирічки виконано успішно. Саме це було затверджено в постанові РНК СРСР від 1 грудня 1929 «Про контрольні цифри народного господарства на 1929—1930 рр.». Отже, вислів «великий перелом» означав перехід до «соціалістичного» переустрою села.

Історія[ред. | ред. код]

XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) прийняв директиви щодо першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР. Завдяки цьому плану модернізаційні процеси мали охопити усі сфери життя. Відповідно до п’ятирічного плану розроблялися також плани економічного розвитку України. У травні 1929 року вони були затверджені XI Всеукраїнським з’їздом рад.

На капітальне будівництво в СРСР планувалося виділити 64 млрд крб., а з них на Україну — 13 млрд крб.

У перший рік п’ятирічки високий темп розвитку забезпечило те, що економіка СРСР ще відчувала імпульси НЕПу. За п’ятирічним планом валова продукція промисловості УСРР у 1928/29 р. збільшилася на 20 % проти 16,5 %.

Влада намагалася будь-якими методами сприяти інтенсивній праці робітників для виконання поставлених завдань. ЦК ВКП(б) 9 травня 1929 р. прийняв постанову «Про соціалістичне змагання фабрик та заводів», якою зобов’язував профспілки забезпечити організацію змагання.

Під час економічної кризи, яка охопила в 1929 р. капіталістичний світ, успіхи першого року п’ятирічки створили ілюзію можливості швидко вийти з економічної відсталості та ввійти у число найбільш економічно розвинутих країн. Більшість більшовиків підтримували це рішення про економічний «стрибок», бо розуміли, що саме це забезпечить побудову соціалізму за декілька років. Але потреби народу не бралися до уваги і казали, що успішне майбутнє варте кількох років тяжкої праці та повного самообмеження.

І вже з осені 1928 р. у містах почалося введення карток на хліб для робітників та службовців. Масло та цукор давали лише частині населення, а на решті економили.

У 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було вирішено за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості. Це означало не всебічний, рівномірний розвиток економіки, а інтенсивний розвиток окремих виробництв задля створення нових заводів та фабрик. Й. Сталін у статті «Рік великого перелому», опублікованій до 12-ї річниці Жовтневого перевороту, оголосив запланований приріст великої промисловості на 1929/1930 р.— 32 %. У липні 1930 р. відбувся XVI з’їзд ВКП(б), на якому Сталін виступив із пропозицією декретувати на 1930/1931 господарський рік 45 % приросту промислової продукції.

5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про реорганізацію управління промисловістю», згідно з якою підприємства, а не трести стали головними ланками управління. Але підприємства були позбавлені економічної самостійності, яку мали трести.

Нові, впроваджені Москвою адміністративно-директивні методи управління характеризувалися централізацією та суворою регламентацією. Кредитна та податкова реформи 1930 р. ліквідували фінансові обмеження для підприємств. Керівників новобудов, які намагалися виконати сталінські директиви, спіткали численні труднощі: нестача коштів, устаткування, брак кваліфікованих кадрів, загальна техніко-економічна відсталість. Форсованому економічному розвитку було принесено в жертву життєвий рівень народних мас. Максимальна концентрація коштів на розвиток важкої промисловості загострила й без того скрутну ситуацію в легкій промисловості.

Див. також[ред. | ред. код]

• Йосип Сталін
• Індустріалізація
• Колективізація
• П’ятирічки в СРСР
• Держплан СРСР

Джерела[ред. | ред. код]

• Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914—1939: Підруч. для 10-го кл. загальноосвіт. навч. закл. — Вид. 3-тє, виправл. та допов. — К.: Генеза, 2002. — 352 с.: іл.
• Бойко О. Д. Історія України (запитання та відповіді) — К ВЦ «Академія» 1997. — 320 с. (Альма-матер)
• Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1990.

Посилання[ред. | ред. код]

• С. В. Кульчицький. «Великий перелом» // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 467. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Год великого перелома: К ХII годовщине Октября

Індустріаліза́ція в СРСР — комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період від другої половини 20-х до кінця 30-х років [1] і здійснених переважно американськими компаніями із залученням дешевої робочої сили з СРСР. Проголошена як партійний курс XIV з’їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки «ножицям цін» на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу [1]. Всього в СРСР споруджено 35 індустріальних гігантів, третину з яких — в Україні. Серед них слід назвати Запоріжсталь, Азовсталь, Краммашбуд, Криворіжбуд, Дніпробуд, Дніпалюмінбуд, Харківський тракторний, Київський верстатобудівний та ін. [1].

Передумови та мета індустріалізації[ред. | ред. код]

Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х роках досяг довоєнного (1913), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому XIV з’їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 проголосив курс на індустріалізацію.

Основними цілями індустріалізації в СРСР проголошувалися:

• забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;
• ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;
• створення технічної бази для модернізації сільського господарства;
• розвиток нових галузей промисловості;
• зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;
• стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Комплекс заходів[ред. | ред. код]

Внесок США[ред. | ред. код]

Для здійснення заходів з індустріалізації та забезпечення керівництва роботами до СРСР було запрошено близько 200 000 американських інженерів і техніків, яким передали у підпорядкування майже мільйон в’язнів ГУЛАГу. До керівництва також були залучені нечислені інженерні кадри, що залишились в СРСР після революції 1917 року.

Американські професори підготували на робітфаках 300 000 кваліфікованих фахівців — тобто всі кадри для радянської промисловості на довгі роки вперед.

Таким чином, матеріальну базу соціалізму побудували капіталісти США плюс дешева праця в’язнів.[2]

Всього за 10 років (1930-1940) американці побудували в СРСР близько 1 500 заводів і фабрик, створили хімічну, авіаційну, електротехнічну, нафтову, гірничодобувну, вугільну, металургійну та іншу промисловість, найбільші в Європі заводи для виробництва автомобілів, тракторів, авіаційних двигунів і іншої продукції.

Наприклад, знаменитий Сталінградський тракторний завод був цілком побудований в США, демонтований, на 100 судах перевезений та зібраний в СРСР. Дніпрогес побудувала американська фірма Cooper Engineering Company (і німецька компанія Siemens). На цьому заводі створили перші танки.

Горьковський автозавод (ГАЗ) був побудований американською компанією Austin.

Теперішній АЗЛК побудований за проектом Форда. Знаменита Магнітка — точна копія металургійного комбінату в Гері, штат Індіана.

Фірма Albert Kahn Inc спроектувала та побудувала 500 радянських підприємств. Альберт Кан — промисловий архітектор Детройта, запрошений у 1928 у СРСР для участі в індустріалізації. Приїхав до Москви з 25-ма інженерами, і протягом 2 років підготував понад 4 000 фахівців, у 1929-1932 спроектував і організував будівництво 521 об’єктів [3][4][5] (за іншими даними — 571) об’єкт. Це, в першу чергу, тракторні (тобто танкові) заводи в Сталінграді, Челябінську, Харкові. Автомобільні заводи в Москві та Нижньому Новгороді. Ковальські цехи в Челябінську, Дніпропетровську, Харкові, Коломні, Люберцях, Магнітогорську, Нижньому Тагілі, Сталінграді. Верстатобудівні заводи в Калузі, Новосибірську, Верхній Салді. Прокатний стан в Москві; ливарні заводи в Челябінську, Дніпропетровську, Харкові, Коломні, Люберцях, Магнітогорську, Сормово, Сталінграді; механічні цехи в Челябінську, Люберцях, Подільському, Сталінграді, Свердловську; сталеливарні цехи та прокатні стани в Кам’янському (в 1936-2016 — Дніпродзержинськ), Коломні, Кузнецьку, Магнітогорську, Нижньому Тагілі, Верхньому Тагілі, Сормово; підшипниковий завод в Москві, Волховський алюмінієвий завод; Уральська азбестова фабрика та багато інших [6].

Причина звернення саме до Кану полягала в тому, що, спроектувавши всі заводи Форда, він відпрацював високопродуктивну технологію проектування промислових підприємств. У США його фірма штатом в 400 осіб готувала робочі креслення за тиждень, будівлі промислових підприємств зводила за 5 місяців. Кан зміг практично довести, що здатний зробити те ж саме і в СРСР: проект СТЗ виконаний у рекордно короткі строки; будівельні конструкції для нього були виготовлені в США, перевезені в СРСР і змонтовані протягом 6 місяців. Саме фірма Albert Kahn Inc створила в СРСР школу передового промислового зодчества.

Разом з заводами створювалися міста для робітників. Ернст Май — німецький архітектор, брав участь в розробці архітектурних проектів близько 20 радянських міст.

Особливості індустріалізації[ред. | ред. код]

Головні особливості радянської індустріалізації:

• головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;
• джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГУ;
• тачки, кірка, лопата — компоненти, що забезпечили первинний етап індустріалізації Радянського Союзу. Участь великовантажних самоскидів в цьому процесі було епізодичним — їх вистачало лише на культові об’єкти, типу Палацу Рад в Москві.
• надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою;
• першочергова увага приділялася розвитку підприємств військового призначення, мілітаризація економіки;
• намагання радянського керівництва на чолі із Й. Сталіним продемонструвати перед усім світом переваги соціалізму над капіталізмом;
• величезні за масштабами перетворення здійснювалися на гігантський території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвиток інфраструктури (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам;
• розвиток виробництва засобів виробництва значно випереджав виробництво предметів споживання;
• у ході індустріалізації здійснювалася антирелігійна кампанія, відбувалося пограбування церков для потреб радянської економіки;
• здійснювалася експлуатація трудового ентузіазму людей; впровадження масового «соціалістичного змагання».

Перший п’ятирічний план[ред. | ред. код]

Первинним проектом сталінського воєнно-комуністичного штурму став перший п’ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п’ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 30%.

У 1928—1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 40%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п’ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги сил.

Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930—1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало «штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал.

Цілком закономірним було невиконання плану I п’ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу.

Особливості індустріалізації в Україні[ред. | ред. код]

Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921—1928 pp.). Усього ж за роки першої п’ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п’ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об’єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.

У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п’ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.

Однією з особливостей індустріалізації в Україні було значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази.

В Україні були вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці, ніж у СРСР загалом.

Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні[ред. | ред. код]

Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча були і свої характерні особливості.

Позитивні наслідки[ред. | ред. код]

У роки довоєнних п’ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму робітники України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п’ятирічок зросла в 45 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце у світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

За роки перших п’ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

Негативні наслідки індустріалізації СРСР[ред. | ред. код]

Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних норм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з’явилися величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблеми.

У часи індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсуваня індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

У перші п’ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім’яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони — Донбас і Придніпров’я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Судження лауреата Нобелівської премії, російського письменника І.Буніна:

Керівництву країни у 30-ті роки на території СРСР взагалі і в Україні зокрема з допомогою голоду і терору вдалося відібрати практично всі золоті монети, випущені у фінансовий обіг царського Росією. Щодо України, де, за деякими підрахунками, під час Голодомору вимерло до 10 мільйонів осіб, більшовицьке керівництво заробило тут не тільки на експорті зерна, відібраного у вмираючих селян, а й на купівлі, фактично задарма, практично всіх коштовностей у голодуючого населення, які передавали у сім’ях з покоління в покоління. Усе це було навмисно зроблено через спеціально створені для цього державно-лихварські структури (торгсини) і здійснювалося згідно з жорстокими планами скупки золота й коштовностей у населення, що спускалися згори.[7]

На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося.[8] Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об’єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва.[8]

Див. також[ред. | ред. код]

• Воєнний комунізм
• Колективізація сільського господарства
• Трудові мобілізації
• Трудові армії
• Фінансування армії СРСР (напр., Спілка войовничих безбожників)
• ножиці цін — государство [1923] установило высокие цены на промтовары и низкие — на зерно. К октябрю 1923 года цены на промтовары составили 276% от уровня 1913 года, а цены на сельхозтовары — 89%[9].

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

• Кафенгауз Л. Б. Эволюция промышленного производства России (последняя треть XIX в. — 30-е гг. XX в.). — М., 1994.
• Кульчицький С.В. УСРР в добу НЕПу (1921-1928): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. – К., 1995.
• Кульчицький С.В. Ціна “великого перелому”. – К., 1991.
• Лютов Л. Н. Частная промышленность в годы НЭПа (1921-1929). – Саратов, 1994.
• Савушин В.И. Отторжение НЭПа и командно-административная система. – М.,1990.
• Цикунов С. В. В лабиринте доктрины: Из опыта разработки экономического курса страны в 1920-е годы. — М., 1994.

Посилання[ред. | ред. код]

• Тимочко О.Н. Економічна історія України (підручник: 2005рік)
• Економічна історія України і світу // Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XIX — на початку XX ст. // 3.2 Індустріалізація