Корінний перелом на тихому океані
Летом 1942 года закончился период непрерывных военных успехов японских вооруженных сил. Япония исчерпала свои наступательные возможности. Соединенные Штаты и Англия накапливали силы для развертывания наступательных действий.
Национально-освободительное движение в Китае, Корее и в странах Юго-Восточной Азии подрывало позиции японских оккупантов, углубляя военные трудности Японии. Это движение, охватившее в годы войны все страны Восточной и Юго-Восточной Азии, вливаясь в общий поток антифашистской борьбы народов, было объективно направлено против империалистического колониального гнета вообще.
После сражения у острова Мидуэй, в котором японский флот и авиация понесли значительные потери, в войне на Тихом океане наступило затишье. Япония перешла к стратегической обороне. Японское командование считало, что имевшимися в его распоряжении силами сухопутной армии, флота и авиации оно сможет отразить любое наступление союзников.
Более того, японский генеральный штаб не отказался от планов нападения на Советский Союз. Поэтому крупные силы армии находились в метрополии (свыше 2 млн. человек) и Китае, из них в Маньчжурии у границ Советского Союза была сосредоточена миллионная Квантунская армия.
800-тысячная оккупационная японская армия в Китае вела борьбу главным образом против народных войск. На островах Тихого океана и в Бирме находилось 450 тыс. японских солдат, которых поддерживали почти весь флот и значительные силы авиации.
style=»display:inline-block;width:300px;height:250px»
data-ad-client=»ca-pub-0791478738819816″
data-ad-slot=»5810772814″>
style=»display:inline-block;width:300px;height:250px»
data-ad-client=»ca-pub-0791478738819816″
data-ad-slot=»5810772814″>
Вооруженные силы Соединенных Штатов и Англии, действовавшие против Японии, делились на три группы. В центральной части Тихого океана боевые действия вела группа войск под командованием адмирала Ч.Нимица, базировавшаяся на Гавайских островах.
В распоряжении этой группы находился американский тихоокеанский флот и большое количество самолетов на авианосцах. В юго-западной части Тихого океана действовала группа.войск под командованием генерала Д. Макартура. Она состояла из американских, австралийских, новозеландских, английских и голландских войск.
Эту группу поддерживал 7-й американский флот и одна воздушная армия. В северо-восточной части Индии, у границ Бирмы, была сосредоточена группа английских войск под командованием адмирала Л. Маунтбеттена. Общая численность союзных войск на Тихом океане и в Юго-Восточной Азии составляла 500 тыс. человек.
При одинаковом соотношении в сухопутных силах на островах Тихого океана и в Юго-Восточной Азии союзное командование имело превосходство над противником во флоте и авиации.
Перевес в силах на стороне союзников стал очевидным в период борьбы за небольшой остров Гуадалканал (Соломоновы острова) в августе 1942 — феврале 1943 г. Японское командование, потеряв 40 военных кораблей, в том числе 2 линкора, и множество самолетов, не смогло вернуть остров, захваченный американским десантом в августе 1942 г. Чаша весов войны на Тихом океане начала склоняться в пользу Соединенных Штатов и Англии.
До лета 1943 года американское командование не предпринимало наступательных операций, накапливая силы на Тихоокеанском театре. Спешно строились авианосцы. В июне 1943 г. прибыли два новых авианосца, на которых базировались 140 самолетов. Затем каждый месяц прибавлялось по одному новому авианосцу. Формировались крупные десантные части. Создавались новые военно-морские и военно-воздушные базы.
Перед американо-британскими вооруженными силами на Тихом океане летом 1943 года была поставлена задача овладения островами Гилберта, Соломоновыми, Маршалловыми, обеспечения базы для нападения на Каролинские острова, укрепления безопасности коммуникаций и создания ряда авиационных и морских баз вдоль северного побережья Новой Гвинеи.
Наступление американских вооруженных сил на Тихом океане началось в июне 1943 г. проведением десантных операций силой 1—2 дивизий с целью захвата Соломоновых островов. Обладая подавляющим превосходством на море и в воздухе, союзное командование в центральной части Тихого океана 21 июня высадило свои войска на островах Нью-Джорджия, в середине июля — на острове Мунду, а в середине августа — на острове Вела-Лавела. Японские гарнизоны на этих островах были быстро разгромлены.
Затем последовал двухмесячный перерыв в военных действиях, после которого американцы 1 ноября 1943 г. высадили морской десант на остров Бугенвиль, где были сосредоточены значительные силы 17-й японской армии. После ожесточенных боев разбитые части японской армии укрылись в джунглях. Японская воздушная база на острове перешла в руки американской армии.
В период боев за Соломоновы острова американское командование осуществило наступление силами до двух дивизий в юго-восточной части Новой Гвинеи. Имея численное превосходство на земле и в воздухе, наступавшие американо-австралийские войска потеснили части 18-й японской армии и к концу октября захватили полуостров Хуон.
В ноябре 1943 года войска под командованием адмирала Нимица высадились на островах Гилберта, принадлежавших до войны Англии. В период подготовки к этой операции были оккупированы британские острова Эллис и американский остров Бейкер, а также произведены воздушные налеты на японские аэродромы на островах Макин-Меанг, Тарава и Уэйк.
Затем после многодневных массированных ударов авиации и артиллерийского обстрела с кораблей японских позиций на побережье 20 ноября 1943 г. была произведена высадка морских десантов численностью свыше 22 тыс. человек на острова Макин-Меанг и Тарава.
Находившиеся там японские войска, не превышавшие 6 тыс. человек и не имевшие поддержки ни с моря, ни с воздуха, тем не менее оказали отчаянное сопротивление и почти поголовно пали в бою. В плен попало всего 250 человек. Американцы потеряли более 3 тыс. человек.
В декабре 1943 года боевые действия развернулись на архипелаге Бисмарка за овладение островом Новая Британия. Американское командование 15 декабря высадило морской десант на западное побережье этого острова в районе Араве. Японский гарнизон оказал исключительно ожесточенное сопротивление.
Однако превосходство американцев в личном составе и вооружении, а также господство их на море и в воздухе обеспечили первоначальный успех. Они сумели захватить плацдарм а к 26 декабря овладеть японским аэродромом и перебросить на остров свою авиацию.
Последующее продвижение американских войск по направлению к японской базе Рабаулу проходило медленно. Японское командование, подбросив из глубины новые части и использовав пересеченную местность, сумело организовать сильную оборону.
Таким образом, к началу 1944 года американским войскам удалось овладеть островами Гилберта и Соломоновыми. Большинство же стратегически важных островов центральной части Тихого океана, страны Юго-Восточной Азии, обширные территории Китая по-прежнему контролировались японскими вооруженными силами.
Источник
План
1. Сталінградська битва, її наслідки і
значення.
2. Розгром німецьких військ на Орловсько-Курській дузі.
3. Висадка союзників на о. Сицилія.
Капітуляція Італії.
4. Тегеранська конференція, її рішення та значення.
5. Бойові дії на Тихому океані.
Основні
дати:
17 липня 1942р. – 2 лютого 1943
р. – Сталінградська
битва
серпень 1943р.- Курська битва
28 листопада – 1 грудня 1943 р. –
Тегеранська
конференція
Література:
1.
Полянський П.Б. Всесвітня історія, 11 кл. Ґенеза, 2002;
2. Цвєтков Г.М. Міжнародні
відносини і зовнішня політика. – К.: Либідь, 1997.
3. Ладиченко Т.В., Осмоловський С.О. Всесвітня історія (профільний
рівень). — К.: Генеза, 2010.
4.
Щупак І.Я., Морозова Л.В. Всесвітня історія 11 клас (рівень стандарту,
академічний рівень). – К.: «Прем’єр», 2011.
1. Після поразок радянських військ навесні 1942 р.
противник повністю перехопив стратегічну ініціативу і розпочав великомасштабний
наступ на півдні. 23 серпня німецькі війська, прорвавши радянську оборону,
вийшли до р. Волги. З 12 вересня бої точилися вже у самому Сталінграді. Оборону
міста здійснювали частини 62-ї (командуючий генерал В. Чуйков), 64-ї
(командуючий генерал М. Шумилов) армій. Оборонний період у ході Сталінградської
битви тривав до 18 листопада 1942 р. Ворогові так і не вдалося взяти місто. І
головна причина цього — героїзм і патріотизм радянських воїнів, наших прадідів
і дідів. Коли точилися бої за місто, генштаб розпочав підготовку наступальної
операції під Сталінградом. Операція «Уран» складалася з двох основних
етапів: на першому передбачалося прорвати оборону противника, створити міцне
зовнішнє кільце оточення; на другому — знищити оточеного противника, якщо він
не прийме ультиматум про здачу. Для здійснення операції залучалися сили трьох фронтів:
Південно-Західного (генерал М. Ватутін), Донського (генерал К. Рокоссовський),
Сталінградського (генерал А. Єременко). Наступальний період радянських військ
під Сталінградом тривав з 19 листопада 1942 р. по 2 лютого 1943 р. У результаті
радянські війська, з’єднавшись у районі с. Совєтського, оточили 330-тис.
угруповання ворога на чолі з фельдмаршалом фон Паулюсом. Оточеним було висунуто
ультиматум про здачу, який вони відхилили. Спроба німецького командування
організувати деблокацію оточених частин групою армій «Дон» під
командуванням Манштейна зазнала невдачі. 10 січня 1943 р. було розпочато
операцію по знищенню оточеного угруповання ворога. Оточені частини було
розколото на північну та південну групи і до 2 лютого повністю ліквідовано.
Генерал-фельдмаршал Паулюс потрапив у полон з частиною свого штабу. Велика
битва на Волзі завершилася перемогою радянських військ, у лавах яких громили
ворога представники всіх національностей СРСР: росіяни, українці, білоруси,
казахи, латиші, киргизи, грузини, вірмени, азербайджанці, узбеки, таджики,
євреї, осетини, чеченці, чуваші, калмики, молдовани та ін. Ворогові ця битва
коштувала 1,5 млн чол. У Німеччині було оголошено триденний траур. Наступ під
Сталінградом переріс у загальний стратегічний наступ радянських військ, який
тривав до кінця березня 1943 р. Противника було відкинуто на 600-700 км і він змушений був
перевести на радянсько-німецький фронт частини із заходу. Хоча в ході
напруженої боротьби радянським військам довелося знову залишити Харків і
Бєлгород, повернути втрачену стратегічну ініціативу ворогові так і не вдалося. Таким
чином, Сталінградська битва 17 липня 1942 р.—2 лютого 1943 р. поклала початок
докорінному переламу у ході Другої світової війни.
Значення
цієї битви також у тому, що:
— Збройні
Сили СРСР захопили стратегічну ініціативу і не втрачали її до повного розгрому нацистської Німеччини;
—
Сталінградська битва створила сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів
на Південно-західному напрямі, сприяла успішним діям радянських військ під
Ленінградом, на Кавказі, на інших ділянках фронту;
— розгром
румунських та італійських армій поклав початок внутрішньополітичній кризі у цих
країнах;
— перемога
під Сталінградом активізувала рух Опору у Франції, Греції, Норвегії, Югославії,
Албанії, Бельгії, в інших країнах;
— Туреччина
та Японія відмовилися розпочинати воєнні дії проти СРСР;
— зріс
міжнародний авторитет СРСР, зміцнилася антигітлерівська коаліція.
2. Після
поразки у Сталінградській битві і в ході зимового наступу Червоної Армії гітлерівське
командування, плануючи річну кампанію 1943 р., вирішило провести великий наступ
на радянсько-німецькому фронті з метою повернення втраченої стратегічної
ініціативи. Для наступу противник обрав так званий Курський виступ, що
утворився в ході зимово-весняного наступу радянських військ. Тут німці
зосередили до 50 дивізій, майже 900 тис. чол., до 10 тис. гармат і мінометів,
майже 2,7 тис. танків, понад 2 тис. літаків. Крім того, до флангів ударних
угруповувань прилягало майже 20 дивізій. Операція дістала кодову назву
«Цитадель». Під час підготовки операції радянське командування за
допомогою всіх видів розвідки визначило, що наступ гітлерівців розпочнеться
вранці 5 липня. Війська було приведено у повну бойову готовність.
Наступ
головних сил на орловському напрямі розпочався о 5.30 5 липня. Гітлерівському
командуванню не вдалося досягнути раптовості. На ділянці Воронезького фронту
німецькі війська підійшли до невеликого села Прохорівка, де відбулася найбільша
танкова битва Другої світової війни: водночас у зустрічному бою з обох сторін
брало участь до 1200 танків, самохідних і штурмових гармат.
З 12
липня змінився характер битви. Тепер наступали радянські війська, німецькі
частини переходили до оборони. 5 серпня 1943 р. було визволено міста Орел і
Бєлгород, а 25 серпня — Харків. Курська битва тривала з 4 липня по 25 серпня
1943 р. У серпні 1943 р. контрнаступ радянських військ переріс у загальний
наступ від м. Великі Луки до берегів Чорного моря — наступали 8 фронтів на
лінії фронту 2000 км.
Ворог змушений був відходити за могутній водний рубіж — Дніпро.
3. Після успішної операції в Африці Рузвельт і Черчілль
зустрілися в січні 1943 р. у Марокко, в м. Касабланка, для узгодження подальших
дій. Замість висадки у Франції Черчілль запропонував використати оволодіння
Північною Африкою для того, щоб завдати удару «по вразливому підбрюшшю
держав осі», тобто для операцій в Італії і на Балканах.
Плани
Черчілля передбачали просування італійським півостровом, здійснення висадки в
Греції та Югославії, досягнення вступу до війни Туреччини, а після цього вступ
до Чехії, Австрії, Угорщини.
Хоча
Рузвельт не був прихильником «Балканського варіанту», Черчіллю
вдалося домогтися вигідного для нього проміжного рішення: здійснити після
оволодіння Північною Африкою висадку на Сицилії, тобто на територію Італії.
Здійснивши
необхідну підготовку, англо-американське командування розпочало вторгнення до Італії.
10 липня 1943 р. під час битви на Курській дузі, коли всі основні сили
гітлерівської Німеччини були прикуті до радянсько-німецького фронту,
англо-американські війська, що базувалися у Північній Африці, здійснили висадку
на Сицилії. Італійський гарнізон не чинив серйозного опору. Через два тижні
союзники оволоділи Сицилією.
Після
зустрічі Гітлера і Муссоліні 19 липня 1943 р. 24 липня зібралася Велика
фашистська рада, яка не скликалася багато років. Муссоліні зробив доповідь про
становище в країні і на фронті, про результати зустрічі з Гітлером. Все
свідчило про повний крах внутрішньої та зовнішньої політики італійського
фашизму. Рада вирішила відправити Муссоліні у відставку і передати командування
збройними силами королю. 25 липня диктатора заарештували. Главою уряду і
міністром закордонних справ призначено маршала Італії П.Бадольйо. Повалення
Муссоліні відбулося незвичайно легко, його близькі навіть і не намагалися
прийти на допомогу. Звістку про падіння диктатора італійський народ зустрів із
захопленням.
8
вересня 1943 р. лондонське радіо оголосило про капітуляцію Італії, підписання
перемир’я з урядом Бадольйо. Англо-американські війська за домовленістю з
Бадольйо висадилися на Півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що
перебували в Італії, роззброїли італійську армію, окупували Північну і
Центральну Італію і перетнули шлях англо-американським військам. Виник
італійський фронт, що поділив Італію на північ від Неаполя на дві нерівні
частини. У Північній та Центральній Італії діяв сформований німецькими
окупантами італійський фашистський уряд. Його очолив Муссоліні, визволений
німецькими десантниками. Південною частиною Італії, що займала менше третини
території, керував уряд Бадольйо, який оголосив війну Німеччині і діяв під
контролем англо-американської військової адміністрації.
Крах
фашистського режиму і перехід Італії на бік союзників мали велике політичне
значення. Італійська армія вийшла з боротьби. У Південній Італії фашизм зазнав
краху, а в Північній і Центральній Італії він тримався тільки на німецьких
багнетах.
4. Конференція за участю Голови Раднаркому СРСР Й. Сталіна,
Президента США Ф. Рузвельта і прем’єр-міністра Великої Британії В. Черчілля
проходила в Тегерані з 28 листопада по 1 грудня 1943 р. Тут уперше зустрілися
глави урядів трьох провідних держав антигітлерівської коаліції. В роботі
конференції брали участь також міністри закордонних справ, політичні та
військові радники.
У
центрі уваги Тегеранської конференції були проблеми подальшого ведення війни,
особливо питання про відкриття Другого фронту. Від його вирішення залежали
терміни закінчення війни в Європі, а отже, долі мільйонів людей у всьому світі.
Слід
віддати належне Сталіну, який у ході роботи конференції зумів досить тонко
зіграти на деяких суперечностях між Черчіллем і Рузвельтом. На конференції було
прийнято рішення про відкриття Другого фронту у травні 1944 р. у Північній
Франції (Радянський Союз взяв зобов’язання приурочити до цього великий наступ
Червоної Армії). Було досягнуто попередньої домовленості про відновлення
польської держави у кордонах по лінії Керзона (тобто визнання приєднання до
СРСР західноукраїнських і західнобілоруських земель) з передачею їй низки
територій на заході. Союзні Держави висловили прагнення до повоєнного
співробітництва щодо створення ООН. Радянська делегація на прохання англійської
та американської Делегацій заявила про можливість вступу СРСР у війну проти
Японії. З деяких проблем узгодженості позицій здобуто не було: про повоєнний
статус Німеччини, долю її території; про законність вступу до СРСР
країн Прибалтики (Литви, Латвії, Естонії). Але в цілому Тегеранська конференція
країн антигітлерівської коаліції підтвердила рішучість союзників продовжити
боротьбу з нацизмом, продемонструвала зрослу єдність керівників СРСР, США та
Великої Британії у справі завершення війни і майбутнього повоєнного устрою
світу. Співробітництво трьох великих держава під час війни було, безумовно, корисним
і плідним для всього людства.
5.До весни-літа 1942 р. стратегічна ініціатива на всіх
фронтах цілком і повністю належала Німеччині та її союзникам. Союзники по
Антигітлерівській коаліції вели важкі оборонні бої. Проте на середину 1942 р.
ситуація починає змінюватися.
Перші успіхи, що дозволили змінити загальне стратегічне становище, були
досягнуті на Тихому океані. 7-8 травня 1942 р. в морській битві в Кораловому
морі, біля берегів Нової Гвінеї, японська ударна ескадра, що направлялася для
захоплення порту Морсбі, потерпіла першу значну поразку. Особливістю цієї
морської битви було те, що надводні кораблі воюючих сторін не зробили жодного пострілу. Долю бою
вирішила авіація, що базувалася на авіаносцях. Японці, втративши по одному
авіаносцю та есмінцю і 80 літаків, змушені були відступити. Від планів
вторгнення до Австралії довелося відмовитися.
4-6 червня 1942 р. біля атолу Мідуей японський флот (адмірал І. Ямамото)
потерпів поразку від американського флоту ( адмірал Ч. Німіц) і не зміг
відновити свою могутність до кінця війни. У бою японці втратили 4 авіаносці, 1
крейсер і 253 літаки, американці – 1 авіаносець, 1 есмінець і 150 літаків.
У результаті цих поразок Японія втратила половину своїх авіаносців і
змушена була перейти до стратегічної оборони. Американці в свою чергу перейшли
до активних бойових дій. У серпні 1942 р. вони почали боротьбу за острів
Гуадалканал (група Соломонових островів). Жорстокі бої розгорнулися на морі, у
повітрі і на суші. Вони продовжувалися до лютого 1943 р. і завершилися повною
поразкою Японії в цьому регіоні. Загалом перемога американців у бойових діях на
Тихому океані означала перехід ініціативи до США і корінний перелом на
Тихоокеанському театрі бойових дій.
Запитання на
закріплення:
1. Охарактеризуйте хід основних подій війни в 1942 — 1943 рр.
2. Яку роль відіграли Сталінградська і Курська битви в розгромі Німеччини?
3.
Охарактеризуйте бойові дії у Північній Африці.
4.
Чим була обумовлена висадка союзників саме в Італії, а не у Франції?
5.
Розкажіть про перебіг подій на італійському фронті.
6.
Назвіть основні рішення Тегеранської конференції. З’ясуйте її історичне
значення.
7. Які
битви стали переломними у ході Другої світової війни?
Источник