Корiнний перелом
Сталінградська битва
Початок визволення України. З виходом німецької армії у межиріччя Дону і Волги почалися велика битва на Волзі (17 липня 1942 р.— 2 лютого 1943 р.) і битва за Кавказ (25 липня 1942 р.— 9 жовтня 1943 р.). У запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам, які стікали кров’ю, вдалося вимотати противника, підірвати його моральний дух, зрештою зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали шквальний контрнаступ, який закінчився оточенням 330-тисячного угруповання ворожих військ. Успішно розгорталася і наступальна операція Червоної армії по вигнанню німців з Північного Кавказу.
Пліч-о-пліч з воїнами багатьох національностей у цих битвах брали участь і воїни-українці. Рядові В. С. Глущенко, Л. І. Довженко, А. I. Іващенко, М. Я. Чорноголов, Г. I. Якименко були поміж захисників «будинку Павлова» у центрі Сталінграда, що став опорним пунктом оборони 13-ї гвардійської дивізії. «Сталінградським Данко» називали рядового 883-го полку 193-ї стрілецької дивізії українця М. О. Панікахо. ЗО вересня 1942 р. при спробі підбити німецький танк пляшкою з запалювальною сумішшю пляшка спалахнула, полум’я охопило бійця. Тоді М. Панікахо вискочив з окопу і кинувся під танк, який відразу ж запалав від живого факела. Посмертно він був нагороджений щойно запровадженим орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. За участь у Сталінградській битві орденами та медалями СРСР було удостоєно шість тисяч воїнів-українців.
Перемога радянських військ на Волзі відіграла вирішальну роль у корінному переломі в ході радянсько-німецької і взагалі другої світової воєн. Створилися умови для вигнання загарбників з України. Перші населені пункти Донбасу було визволено уже в грудні 1942 р. воїнами 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. І. Кузнєцова.
«Новий порядок»
Страхітлива картина відкривалася перед очима воїнів-визволителів, які першими ступили на багатостраждальну українську землю. Те, що вчинили тут окупанти, ледь піддається опису. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн. німців. Цю бузувірську програму окупанти активно здійснювали уже в ході війни.
У планах нацистів особливе місце належало Україні, народ якої вже не раз у минулому німецькі колонізатори намагалися підкорити, прибравши до своїх рук багатющі лани й надра цієї країни. «Україна стане місцем утілення творчого духу германців»,— заявляв Еріх Кох, призначений Гітлером намісником на більшій частині України.
Услід за передовими частинами німецької армії в Україну посунули загони і установи спеціального призначення, орда нацистських чиновників, завданням яких було закути місцеве населення у кайдани «нового порядку. Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були головними рисами системи німецького «управління». «Не будьте м’якими і сентиментальними» — ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного апарату. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу без суду і слідства. Такі дії окупантів стають зрозумілими з визнання одного з керівників поліції безпеки і СД в Україні, який говорив, що український народ «саме своєю біологічною . плодовитістю становить постійну небезпеку для Німеччини». Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. У спеціальній директиві окупаційних властей «Щодо проведення умиротворення на Україні в 1942 р.» говорилося: «У випадку виникнення сумнівів щодо правильності вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними».
За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір», яким можуть правити на власний розсуд. Гітлер неодноразово підкреслював, що це є «німецька Індія, котру легко завоювати, і без великих утруднень можна нею управляти».
Частину української території було включено до рейхскомісаріату «Україна». Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою «дистрикт Галіціон» («Галичина») гітлерівські окупанти приєднали до «генерал-губернаторства», створеного на території Польщі. Під назвою «Трансністрія» до складу Румунії ввійшли Чернівецька, Ізмаїльська та Одеська області, ряд районів Вінниччини, Миколаївщини і Херсонщини. З Чернігівської, Сумської, Харківської та Луганської областей утворено «прифронтову зону», що перебувала під владою військового командування. Так було розчленовано суверенну територію Української PCP, порушено її віковічні національні кордони.
Видаючи себе за представників «нордичної» раси («раси панів»), гітлерівці називали окуповані території СРСР «німецькою Індією», а народи, що їх населяли,— «білими рабами». «України немає, ми народ панів»,— не забував нагадувати своїм підлеглим Еріх Кох. Українську націю оголосили «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст, по суті, заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою, аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено» тощо.
Незмірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильственне вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. За 1942—1944 pp. у німецьке рабство забрано 2,4 млн. українських хлопців та дівчат. Тут їх на спеціальних невільницьких ринках як худобу розподіляли між бауерами та підприємствами.
Про становище населення України красномовно говориться у звіті за 1942 р. командуючого військами оперативного тилового району «Південь»: «Настрій у широких колах пригнічений. Справи у широких мас, принаймні в містах, йдуть значно гірше, ніж за мирного часу при більшовиках. Брак найнеобхіднішого продовольства, одягу, палива. Хоч якось придатний одяг чи меблі як єдині, що залишилися, предмети обміну протягом двох зимових періодів дедалі більше стають рідкістю. До цього необхідно додати нестерпні «ножиці» між заробітною платнею і цінами. При одних і тих же рівнях заробітної платні ціни порівняно з радянським часом зросли приблизно в 10 разів».
Насаджуючи «новий порядок», окупанти користувалися послугами і місцевих жителів, багато хто з яких свого часу були скривджені радянською владою. Такі люди шукали захисту та підтримки своїх прав у нових володарів, одержували як «благонадійні особи» посади в різних установах, «українській допоміжній поліції», призначалися бургомістрами у містах, старостами в селах.
Активну роль за умов окупаційного режиму прагнули відігравати члени Організації українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові 30 червня 1941 р. самостійну українську державу ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила — помірковане на чолі з А. Мельником і радикальне, кероване С. Бандерою, що почали між собою ворогувати. Бандерівці проголосили своєю метою побудову незалежної соборної України і створили власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки.
За рішенням бандерівського проводу ОУН у Галичині формувалися численні «похідні групи» з активістів та функціонерів організації для проведення пропагандистської роботи серед населення східної та південної України. Там було створено чимало підпільних організацій ОУН. Це викликало занепокоєння німецьких властей і репресії. Високопоставлений чиновник міністерства окупованих східних областей професор фон Грюнберг у своєму звіті про політичне становище у рейхскомісаріаті «Україна» писав (вересень 1942 р.): «Відмічається надзвичайна активність українських націоналістів. У різних містах бандерівський рух має свої опорні пункти. Зона їхньої діяльності включає два трикутники з верхівками у містах Києві—Вінниці — Полтаві і Києві — Харкові — Сталіно. Ставлення націоналістичних кіл .стає дедалі більш ворожим. У небажаній кількості прибувають до Києва у справах вермахту або як співробітники господарських організацій емігранти (тобто оунівці — авт.). Багато в чому саме вони е винуватцями загострення політичної ситуації… Бандерівський рух має багатьох * прибічників. Його керівні органи силами поліції безпеки та СД зроблено вже нешкідливими».
Бандерівське підпілля було настільки розгалужене й активне, що завдавало клопоту гестапівцям навіть на території «третього рейху». Про це повідомлялося поліцією безпеки та СД. В одному з цих документів розповідається, що гестапо провело арешти членів цих організацій у Берліні, Лейпцігу, Ганновері, Празі, Відні, Данцігу та ще 14 містах «рейху», затримавши 210 підпільників. У цьому звіті зазначається, що вони вели пропагандистську роботу і що вилучені «пропагандистські матеріали мають переважно антинімецький зміст». Висловлюється також припущення, що одну з організацій, а саме в Ной-Сандез, створив брат С. Бандери.
Метою підпілля та збройних формувань Організації українських націоналістів була боротьба за незалежну соборну Україну. Але це суперечило німецькій колоніальній політиці. На оунівців обрушилися репресії з боку німецьких каральних органів.
Хоча загальний політичний курс ОУН — УПА залишився старий і знаходив вираз у формулі «Проти імпе-ріалізмів Берліна і Москви», наближення лінії фронту до західноукраїнського терену змусило змінити тактику, і стосунки між бандерівцями та окупантами незрідка набувають характеру взаємосприяння з огляду на спільну загрозу з боку Червоної армії.
Источник
30 января 1943 года в Сталинграде капитулировала 6-я немецкая армия под командованием фельдмаршала Паулюса. Через четыре дня, 2 февраля, битва, получившая позднее название Сталинградской, была окончена. После победы в Сталинграде ход Великой Отечественной войны изменился. Довольно длительный период, длившийся почти целый год, с января 1943 до января 1944, и завершившийся снятием блокады Ленинграда, стал коренным переломом. Сталинград был его «первой ласточкой», условной поворотной точкой. Сегодня «РГ» рассказывает, почему победа в Сталинграде стала возможна.
10 причин коренного перелома в Великой Отечественной войне
1. К лету 1942 года советскому командованию стало ясно, что союзники не спешат открывать второй фронт. Страны антигитлеровской коалиции заняли выжидательную позицию. Кроме того, поставки по лендлизу выполнялись не в полном объеме. Советскому союзу приходилось рассчитывать только на себя. Но это также означало, что можно «не распыляться» и сосредоточить все силы для подготовки решительного удара на восточном фронте.
2. Создание резерва войск и техники требовало перевода экономики на военные рельсы. Эвакуация промышленности из прифронтовых районов была беспрецедентной в истории. Совет по эвакуации был создан еще в июне 1941 года. Но именно летом и осенью 1942-го завершился второй этап эвакуации, которая стала отдельной страницей истории Великой Отечественной. Например, чтобы перевезти завод «Запорожсталь» из Запорожья в Магнитогорск, потребовалось восемь тысяч вагонов. Ленинградский завод им. Кирова и Челябинский тракторный завод были слиты в единый для выпуска танков. На восток были перемещены сотни предприятий и 11 млн. человек. За Уралом была создана полноценная военная индустрия. А в целом экономическая мощь Советского Союза превосходила потенциал Германии. Несмотря на резкое уменьшение гражданского производства, валовый продукт СССР в 1942 году по сравнению с 1940-м вырос с 39 миллиардов рублей до 48 миллиардов. В 1942 году танковая промышленность СССР изготовила почти 25 тысяч танков. Гитлер просто не поверил этим цифрам.
3. Все это позволило провести летом и осенью 1942 года реорганизацию и переоснащение войск, создать резерв военной техники и людских ресурсов. Однако, чтобы завершить этот процесс и собрать все силы, советские войска вынуждены были оставаться во временной стратегической обороне. С весны и до лета 1942 ни германская армия, ни советская не вели активных действий и не начинали важных военных операций.
4. Стратегические ошибки и успехи. Ошибки совершали как советские военачальники, так и немецкие. Главным просчетом советского командования стало сосредоточение большей части войск на московском направлении. Сталин не ожидал германского наступления на юго-западном направлении. В то же время ошибкой Гитлера было разделение группы войск «Юг» на группы «А» и «Б». Задумка была — выйти к Волге, перекрыть артерию, по которой в центральные регионы страны доставлялись нефть и продовольствие, и одновременно захватить нефтеносные районы на Кавказе. Сталинградская битва стратегически неразрывно связана с битвой за Кавказ. Но в итоге одна группа немецких войск оказалась не в состоянии завоевать Кавказ, а другая — Сталинград.
5. План наступательной операции под Сталинградом в ставке Верховного Главнокомандующего обсуждался уже в сентябре. «В это время, — писал маршал Василевский, — заканчивались формирование и подготовка стратегических резервов, в значительной части состоявших из танковых и механизированных частей и соединений, вооруженных в большинстве своем средними и тяжелыми танками; были созданы запасы другой боевой техники и боеприпасов». К осени 1942 года советское командование выработало план операции «Уран» — контрнаступления под Сталинградом. К ноябрю к городу были стянуты огромные силы войск и техники, превосходство частей Красной Армии по направлению главных ударов было в два — три раза. К началу контрнаступления было транспортировано 160 тысяч солдат, 10 тысяч лошадей, 430 танков, шесть тысяч орудий и 14 тысяч других боевых машин. Всего же в наступательной операции участвовали больше миллиона солдат, 1,5 тысячи танков, 11,5 тысяч минометов, 1400 «катюш» и другая техника.
6. Вся переброска грузов и техники осуществлялась в условиях секретности, только ночью. В результате массированное развертывание советских войск прошло незамеченным для противника. Немецкая разведка не знала о готовящейся операции. Командование вермахта не ожидало контрнаступления, и эти успокоительные прогнозы подтверждались неверными данными разведки.
7. В отличие от советских войск, стянувших к Сталинграду резервы, немецкая армия к ноябрю испытывала очень большие проблемы со снабжением. Планировалось, что основным каналом снабжения будет воздушный. Однако, чтобы обеспечить боеспособность 300-тысячной армии, ежедневно требовалось доставлять в Сталинград 350 тонн грузов. Это было невозможно по многим причинам: немецкие аэродромы бомбила советская авиация. Неблагоприятной была погода. Оказывало свою роль сопротивление местного населения. К тому же, в транспортную группу были включены неподходящие для этих целей самолеты — учебные «Юнкерсы».
8. Основной удар советских войск был направлен против третьей и четвертой румынских армий и восьмой итальянской. Эти армии были вооружены хуже немецких частей. Недоставало орудий, техники. Подразделениями командовали офицеры люфтваффе, которые плохо разбирались в тактике ведения наземного боя. Кроме того, каждой приходилось защищать огромной по протяженности (около 200 километров) и плохо укрепленный участок фронта. Но самое главное — моральный дух был сломлен: румынские и итальянские солдаты не понимали, за что воюют и за что гибнут в чужой степи. Их отступление больше напоминало бегство.
9. Лютая зима. Как во время Отечественной войны 1812 года морозы довершили разгром армии Наполеона, так и в Сталинградской битве они помогли разгромить немцев.
10. Мужество защитников и жителей города. Несмотря на то, что немцы захватили центр города, полностью Сталинград так и не покорился. Бои шли на улицах города. Все это время в руинах продолжалась жизнь — в городе оставалось мирное население. Сейчас среди «детей Сталинграда» и «блокадников Ленинграда» порой возникают споры — кому из них пришлось в войну тяжелее. Одни говорят, что Сталинградская битва была короче. Другие, что город был разрушен до основания. Ни эвакуации, ни снабжения мирного населения в Сталинграде не было. И Сталинградская битва, и блокада Ленинграда — две страницы Великой Отечественной войны, в которых огромную, героическую и трагическую роль сыграли обычные жители обоих городов.
Источник
Перебудова в СРСР 1985-1991 років стало масштабним періодом в історії, яке охопило соціальну, політичну та економічну життя в державі. Багато хто вважає саме перебудову етапом, який призвів до розпаду Радянського Союзу.
Передумови та основні причини перебудови
Період правління Л. І. Брежнєва з легкої руки М. С. Горбачова був названий епохою застою.
Незважаючи на зростання добробуту населення, в економіці спостерігався спад. На ринку спостерігався постійний дефіцит товарів. Тільки продаж нафти допомагала СРСР фінансово залишатися на плаву, завдяки ембарго арабських країн. Однак після зняття цього ембарго ціни на нафту стали стрімко падати. Уряд Брежнєва не хотіло чи не могло вирішити проблем, що накопичилися економічних проблем, які могли позначитися при будь-якій зміні ситуації в світі. Це показало недосконалість системи управління. До всього іншого війна в Афганістані також була економічно невигідною Радянському Союзу. Капіталістичний світ ввів проти СРСР санкції для припинення бойових дій, що скоротило кількість експорту і позначилося на доходах країни.
Саме ці явища і показали слабкість радянської економіки.
Перебудова
Березень 1985 року стало початком переходу до нової політики М.С. Горбачова, який відразу дав зрозуміти, що буде проводити цілий ряд змін. Цілями перебудови була реформа соціально-економічного розвитку країни, омолодження кадрів в політичній системі, пом’якшення зовнішньополітичної діяльності і підйом промисловості.
У 1985 року Горбачовим вперше був використаний термін «прискорення» економічного розвитку. Його завданнями були адміністративні реформи, модернізація машинобудування і важкої промисловості. Однак спроби реформування економіки не дали бажаних результатів і зажадав від прискорення було прийнято рішення перейти до глобальної перебудови.
Перебудову було запропоновано розділити на кілька етапів.
Таблиця “Події в період перебудови СРСР”
| Етап | Дати | Проведені заходи |
| Перший | 1985-1987 | Курс на «прискорення»; початок боротьби з алкоголізмом; зміна моделі від прискорення до перебудови. Надання самостійності підприємств, переклад на госпрозрахунок. Проголошення гласності. |
| Другий | 1988-1989 | Розвиток приватної ініціативи та підприємництва. Політична реформа. |
| Третій | 1990-1991 | Скасування статті Конституції 1977 року. Установа поста Президента СРСР. Вироблення шляхів переходу до ринкової економіки. |
Проведені в другому етапі заходу зробили розкол суспільства на демократів і комуністів. Це сформувало деяку напруженість у соціальному середовищі, що породили некерованість перебудовних процесів.
У 1985 році Горбачовим була проголошена гласність. Були виправдані багато жертв сталінських репресій, почали друкуватися літературні твори Солженіцина та інших дисидентів, по телевізору почала працювати передача «Погляд», друкуватися газета «Аргументи і факти», багато заборонені раніше фільми (наприклад, «Собаче серце») вийшли на екрани телебачення. Влада дозволяла себе критикувати і не проводила реакційних заходів на жорстку критику.
Почалася перебудова в зовнішній політиці. Радянський Союз взяв курс на «потепління» відносин із Заходом. Холодна війна була фактично програна, коли Горбачов пішов на істотні поступки США, сподіваючись на скасування санкцій. При переговорах з президентом США Рейганом була укладена домовленість про роззброєння, а в 1989 році з Афганістану були виведені всі радянські війська.
На другому етапі перебудови так і не були досягнуті поставлені завдання щодо переходу країни до демократичного соціалізму. Третій етап повністю проходив поза державним контролем і був пущений на самоплив.
Наростання політичних протиріч на другому етапі перебудови спричинило за собою і національну конфронтацію. Периферійні республіки все частіше починали заявляти про свою непокору Москві. Починаючи з другої половини 1989 року, в країні пройшов парад суверенітетів. Місцева влада декларували про пріоритет місцевих законів перед всесоюзними, якщо вони конфліктували між собою. У березні 1990 року Литва заявила про вихід з СРСР. У тому ж році була затверджена посаду Президента СРСР, який обирався шляхом загального прямого всенародного голосування. Домогтися позитивних підсумків цієї реформою не вдалося.
Наслідками третього етапу перебудовного процесу став Путч 1991 року, яка спричинила за собою і розпад СРСР з політичних, соціальних і економічних причин.
Що ми дізналися?
Говорячи коротко про перебудову в СРСР, слід зазначити, що бажаючи вивести країну на новий рівень, були допущені грубі прорахунки, що призвели до розпаду цілої країни, яка змінила долі десятків мільйонів людей.
Источник